Юрій Андрухович

Кількість українців у Польщі вже просто приголомшує. Я пишу ці рядки з Вроцлава, де це, мабуть, особливо відчутно. Хоч якби я писав їх з Варшави, Кракова, Любліна або Ряшева, то так само міг би вжити це словосполучення. Можливо, у Ґданську, Щеціні чи Познані це відчутно меншою мірою. Але й там це дуже навіть відчутно.

Це, безумовно, цілком чіткий індикатор — передусім того, що сотні тисяч українців не вірять у можливість змінювати свою країну і воліють переїхати до такої, де, на їхній погляд, уже нічого змінювати не треба. Слід натомість лише пристосуватися до її обставин і зачепитись у ній по змозі надовше. В ідеалі назавжди.

Я написав «сотні тисяч українців не вірять»? Насправді не вірять десятки мільйонів українців. А сотні тисяч із них — це ті, які свою зневіру трансформували у виїзд саме до Польщі. І їх раптово стало так багато, що ви бачите й чуєте їх просто-таки всюди. І якщо хтось буде мені втирати, що то лише «западенцы, которые полякам унитазы моют», то я мушу його розчарувати: української російської мови в польських містах нітрохи не менше, ніж власне української. Так що обидві ті жіночки з мого купе в потязі Львів–Вроцлав, які вдосвіта зійшли у Кракові, а самі з Кривого Рогу, зовсім не були явищем винятковим. І коли я задля підтримування розмови запитав їх, чи надовго, то отримав у відповідь лише знизування плечима: «Та хто его знает…»

Дружина мого друга польського поета змінила місце праці з бібліотеки на школу і стала вчителькою літератури. «Ти можеш повірити, — розповідає вона, – що в нас тепер у кожному класі, але дослівно в кожному класі — по кілька українських дітей? Тобто взагалі немає такого класу на всю школу, де не було б українських дітей!».

Ого, то це вже не якісь там сезонні заробітчани, думається мені. Це люди, які переїхали родинами і віддали дітей до польської школи, іншими словами — обрали для них польське майбутнє. Ще іншими словами — вибрали для них батьківщину. Пора б уже всім нам критично переглянути замацану Симоненківську цитату про те, що «можна все на світі вибирати, сину, // вибрати не можна тільки батьківщину». Теперішні українські матері (яких мільйони) скажуть синові дещо цілком протилежне. Якраз її, батьківщину, ще тільки й можна, дитинко, вибрати. Позаяк усі інші вибори — місцеві, парламентські та президентські — нічим добрим для нас не закінчуються.

Хтось візьметься нині засуджувати цих матерів за такий хід думок?

Дружина мого друга польського поета, шкільна вчителька літератури, страшенно задоволена тим, що у кожному класі тепер навчаються українці. «Наскільки змістовнішими стали мої уроки! — захоплено розповідає вона. — У ваших дітей більше старанності й загалом позитивного стосунку до знань. А ще дуже допомагає те, що вони з іншомовних родин. Часом ми розглядаємо якесь мовне явище і стає дуже цікаво почути від них, як це буде українською чи російською. Мої уроки перетворюються на захопливі семінари з порівняльного мовознавства».

Старанні й обдаровані учні. Діти успішних і добре освічених батьків. Золотий капітал країни з назвою Україна, який з неї витік і швидше за все — назавжди. Людський капітал. Значно золотіший від перекинутого в офшори. Значно цінніший. Це все я відзначаю для себе подумки, слухаючи дружину мого польського друга. Слухаючи, до речі, не без гордості за такий талановитий позитивний народ. Який чомусь не бачить собі місця у себе вдома.

І коли я йду до карбідів на репетицію в їхньому підвалі на Руській (вроцлавській Руській, а не львівській), то слухаю, як будівельники на риштованнях масово перегукуються українською.

А потім ми з Грицем їдемо вроцлавською таксівкою — повертаємося з прямого ефіру на міському радіо. Зупиняємося на світлофорі, Гриць показує велетенські літери на одному з вищих поверхів показного офісного центру: «Бачиш цю фірму? Це львів’яни, львівська IT-компанія, одна з найкрутіших в Європі. Тепер це вже не львівська — це вроцлавська IT-компанія».

Чому вони виїхали, запитую себе. Що їх витиснуло з рідного міста і країни? Які політичні сили, які бандитські понятія? Можливо, коли Андрій Садовий, міський і партійний голова, вкотре повторює, що «Львів — це ІТ-місто», він, м’яко кажучи, припускається деякої неточності? Бо точніше було би сказати, що «Львів — місто, з якого IT утікає»?

Ех, зробив би нам хто-небудь країну під ключ! Ми ж так чудово вміємо відповідати «їхнім» вимогам і стандартам, коли опиняємось на їхній же території. Ми здатні бути зразковими поляками, канадцями та навіть і німцями. От тільки на своїй території ми ніхто.

Що ж, залишається сподіватися, що майбутня успішна нація зароджується поза кордонами своєї країни. Можливі такі історичні перверсії? Чому б і ні? Екстериторіальна Україна, що складатиметься з мільйонів приватних і сильних Я? Влаштованих у житті, освічених, заможних і — головне — вільних?

На мій погляд — доволі перспективна тема для оновленого національного проекту.

Джерело матеріалу: Збруч
Фото: Фокус

5 thoughts on “Ексодус. Юрій Андрухович

  • 17.04.2016 at 8:51 дп
    Permalink

    Привіт. Стаття дуже сподобалась.

    Reply
    • 30.05.2016 at 11:36 дп
      Permalink

      Привіт, Оксано
      Стаття позичена (із посиланням на джерело), але сподіваюсь, що стане корисною для тих, хто планує пов’язати свою долю з Польщею

      Reply
  • 08.06.2016 at 4:53 пп
    Permalink

    Привіт,дякую за цікаву статтю…от тільки сумно чомусь на душі…

    Reply
  • 12.08.2016 at 2:31 пп
    Permalink

    Прикро за свою краiну. Неможливо в нiй жити та працювати разом, на превеликий жаль…

    Reply
  • 13.11.2016 at 5:50 пп
    Permalink

    І як відчувається їх (українців) присутність? Що було 11.11.2016 у Варшаві? І що вони зробили з Варшавою вже 12-го? Можливо, то не золото витекло…
    А що б було, якби в Польщі було би так само вірменів, чеченів, ще кого?

    Reply

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *