Хто придумав вимірювати життя роками?

IMG_2931І хто придумав вимірювати вік? Навіщо?
Така дурниця, якщо бути щирим.

Вона сидить на лавочці, одягнута у старе пальто, дивиться на пожовтівше опале листя і думки якісь мутні. Хіба їй сімдесят п’ять? Насправді — ні, їй десь біля двадцяти не більше.
Вона, взагалі-то, могла би встати, покинути до біса стару потерту хустину, придбану ще за часів перебудови, та зачовгане на ліктях майже до дірок, куплене колись по-знайомству чешське пальто. Вона назавжди могла б забути біля лавки свою палицю, схожу на перевернуту клюшку для гри в поло, і піти… піти підіймаючи ногами у повітря різнокольорове опавше листя, спостерігаючи, як воно розлітається у різні боки.
І було б на ній гарне, майже невагоме червоне плаття, та черевички із каблучками, які відстукують по асфальту, привертаючи зацікавденні погляди чоловіків. Волосся розвівалося б на вітрі, сяючи у променях сонця яскравим кольором блонд. Вона могла б зібрати друзів і піти гуляти вулицями міста до ранку, розпиваючи терпкий кримський портвейн, п’яніючи від запаху достигших яблук і уваги чоловіків. Все це було б, якби хтось-колись не придумав вимірювати життя відрізками, що називають роками.

Йому десь біля вісімнадцяти, але він давно про це забув, адже одного часу він дорослим, може він не хотів та довелось — така традиція. Він працює у великій фірмі до пізна, а увечері неквапливо крокує коридорами до ліфта, який відвезе його у підземний паркінг. На ньому дорогий костюм, навіть не від Вороніна, може від Версачі. Він дістає ключі, відкриває свій мерседес, сідає за кермо і перевіряє кишені, чи бува нічого не забув. Із внутрішньої нагрудної кишені, від дістає портмоне із водійським посвідченням, де на нього дивиться якийсь літній чоловік із морщинами на обличчі — подарунком прожитих літ. Багажник його заповнений по самі вінця непротрібним досвідом про те, як виживати серед конкурентів, заробляти великі капітали та нищити ворогів без жалю. На руці, віддаючи дорогим блиском, висить надто дорогий годинник, що невмолимо відраховує прожиті хвилини. В його кабінет не входять без попереднього запису у секретаря, а за стіл не сідають без дозволу. Він вже майже забув, коли був жагучим брюнетом, тепер його волосся кольору платини.
Вдома його чекає вже майже дорослий син із незрозумілою зачіскою на голові, у рваних джинсах та татуюванням на лівому плечі.
— Тато, я піду. — і йде гуляти з друзями у місто на всю ніч, щоб випивати багато алкоголю, зваблювати дівчат та втікати від поліції.
Здається це було не так давно, коли він поміняв свої кеди і стару Яву-250 на костюм, та офіс. Він би зараз так само, як і його син, міг би піти у місто, викинувши свій дорогий годинник, зачинивши кабінет і більше ніколи не ходити коридором до ліфта. А там, під покровом ночі, співати голосно пісні, пити портвейн, вдихати аромат достигших яблук і бути безголовим щасливим хлопчиськом… якби хтось не придумав вимірювати життя людей роками.

Коли мені було шістнадцять років, я дивився на тих, хто старше мене десь у двічі і думав, що вони знають так багато і володіють великою мудрістю. Для мене вони були мудрими тоді усі, адже їм було уже за тридцять.
Сьогодні мені тридцять років. Тепер я знаю, що то все було неправдою. Всім тим, що видавалися мені дорослими і мудрими було не більше шістнадцяти, тільки чогось обличчя їх стали іншими, не такими, як моє у той час. Просто хтось придумав вимірювати життя роками.

Це велика змова проти всього людства, вселенська комедія-фарс, адже старіє тільки тіло, а щось всередині так і залишається вічно молодим. Тільки ми про те забуваємо, пам’ятаючи свій рік народження та відраховучи прожиті роки.

І тільки захмілівши від випитого за цілий вечір, ми сідаємо гуртом, обнявши за плечі, старих та перевірених життям друзів, згадуємо як колись лазили у колгоспний садок за яблуками та грушами, втікали від сторожа, показуючи йому дулі. Або як відчайдушно билися удвох проти зграї із п’яти чоловік із сусіднього району, а потім із задоволеною посмішкою розпивали із горла пляшку Столичної та обмиваючи розбиті обличчя.
Ми все це пам’ятаємо, забувши про одне — ми й досі ті самі хлочаки да дівчиська, просто хтось придумав вимірювати життя роками.
От падлюка.

——————————————————

Ніщо не дозволяє так розслабитися, як відпочинок на морі. Сонце, пісок і шум хвиль дозволяють повністю забути про щоденну метушню і турботи. Туристична фірма Львів — «Королівські подорожі» — це місце, де ви зможете замовити гарячий тур, круїз, оформити страхувий поліс чи поповнити «travel sim».

14 thoughts on “Хто придумав вимірювати життя роками?

  • 12.11.2018 at 12:32 пп
    Permalink

    Так кто ж придумал))) В Британии танцовщице 80 лет, ездит с гастролями. начала танцевать в 66 после смерти мужа. Сейчас звезда и достояние страны. Так что все относительно.

    Reply
  • 15.03.2014 at 11:50 дп
    Permalink

    Читати Ваші каменти — одне задоволення)) Вибачаюсь,ніби підслухала чи піддивилася,вуаярист,неначе…от йопт)) Щодо років і дитини в дорослому — то вже точно. Все як в тій пісні — «Вечно молодой,вечно пьяный» (с) :))

    Reply
    • 16.03.2014 at 4:18 пп
      Permalink

      Нагадали мені анекдот, коли чоловік прийшов на прийом до лікаря-психіатра:
      — Так ви кажете, що страждаєте на збочення?
      — Та ні, що ви, я ними насолоджуюся )))

      Будь ласка, пані Аврора. Заходьте, читайте — завжи радий поспілкуватися із цікавими людьми, чимось поділитися, щось для себе відкрити.
      Ласкаво прошу )

      Reply
  • 24.03.2013 at 12:38 дп
    Permalink

    Він — солідний. Атмосферу спокою та затишку, яка його оточує, мало хто наважується порушити. Проти танку не попреш…

    Reply
    • 31.03.2013 at 8:25 дп
      Permalink

      Шурочка, захвалила зовсім… Зараз зашаріюся ))))

      Reply
  • 13.03.2013 at 1:23 пп
    Permalink

    Детства тихие страницы
    перелистаны давно :)))
    Желтым листьям, белым птицам
    Не вернуться суждено.

    Улетели голуби за сказкой,
    За мечтой наивных детских лет.
    Напиши на небе красками,
    Что вернешься, детство! «Нет,

    Краски нет, а небо серо,
    Ждут меня в других краях.
    Сохраните вашу веру и любовь
    В своих сердцах», —

    Детство нам заповедало,
    Улетая в небеса,
    Чтоб друзей не забывали,
    Были чистыми сердца,

    Чтобы взрослыми, как дети,
    Мы по жизни шли суровой,
    А добро на белом свете
    Поискали в сказке новой. )))

    Чомусь мені здаэться, що цей давно забутий мій вірш стосується вашої теми, Sirko!

    Reply
    • 18.03.2013 at 6:37 пп
      Permalink

      Головне — це не соромитися того, що ми так чи інакше залишаємося дітьми. Колись дуже мріяв стати дорослим і самостійним. Став в один момент. Ні, не шкодую, але розумію, що дарма так поспішав )

      Reply
      • 19.03.2013 at 10:19 дп
        Permalink

        Ті, хто в душі зберігає дитину, світлі люди. Вони більш вразливі, що не завжди умісно для виживання в наших обставинах… У нас як? Або ти, або тебе. Іноді так від цього заморюєшся. Хочеться сказати кривдникам — ось, беріть, робіть, хай по-вашому. А з іншого боку, хто ще має провчити, зупинити, убезпечити інших. :))) Залишатися дитиною — місія, талант зберегти себе навіть тоді, коли навколо всі кажуть на чорне біле…..

        Reply
        • 20.03.2013 at 8:18 дп
          Permalink

          Ну, мені із тим простіше. Завдяки фізичним данним, мене мало хто пробує ображати )

          Reply
          • 20.03.2013 at 11:08 пп
            Permalink

            :))) А шо Ви, Сірко, такий грізний та страшний, що Вас треба боятися?:)))

  • 05.01.2013 at 12:04 пп
    Permalink

    Дякую, Шурочка.
    З тієї пори я трохи змінився, але не кардинально. Великим і волохатим як був, так і залишився — це правда, помітив, що ворсистість із роками збільшується )
    А на рахунок нашого психологічного віку… Згадую, коли після серйозної травми коліна і трьох місяців гіпсу, еластичних бинтів, різних мазей та шкутильгання я врешті став на ногу і зміг ходити. Вже за тиждень, діставши із старого свого Форда, сховані восени ролики, я замотавши коліно бинтом і надягнувши рукавиці, пішов до парку кататися на роликах, на яких я ніколи в житті до цього не стояв. То була комедія, я падав, я хапався за дерева, щоб загальмувати і мало не збивав людей. Багато моїх знайомих і батьки в тому числі, в один голос казали: Ти що, в дитинство впав? (с)
    Як зараз пам’таю ту фразу, але я їздив всупереч всьому і навіть здоровому глузду. Так я відкатав все літо всю весну і все літо майже кожного дня. На ногах я розвинув таку мускулатуру, що надірвані зв’язки були вже у повній безпеці.
    А довершенням всього того дитячого, стало катання на роликах, вчепившись за драбину тролейбуса ззаду. Я був у центрі уваги всіх в тролейбусі, на вулиці і в атомобілях, які обганяли мене із тролейбусом (чи тролейбус зі мною), сигналили, кричали щось із вікон типу: Крейзі і псіх, і знімали на телефон. Безумство? Так — стопроцентове, без натяку на здоровий глузд з однієї сторони, але то було неймовірно весело і цікаво, що й зараз приємно згадати, не соромлячись колись розказати і дітям.

    Reply
  • 05.01.2013 at 9:41 дп
    Permalink

    Сашко, я тебе знаю з вісімнадцяти років і бачила рік тому. Нічого не змвнилося. Ти такий самий, величезний та позитивний, як плюшевий ведмедик, як колись, як я звикла. Цифра в паспорті значення не має — тобі стільки років, скільки хочеш ти. З днем народження!

    Reply
  • 04.01.2013 at 11:45 пп
    Permalink

    Вітаю!
    Роки збігають, душа десь черствіє, десь кристалізується, а десь залишається дитячою до щему!
    Але усі роки по собі залишають досвід, спогади, емоції, враження, друзів, втрати… і за допомогою років їх легше укладати у хронологічному порядку ;)

    Reply
    • 05.01.2013 at 11:47 дп
      Permalink

      Все має бути у гармонії, принаймні, того треба прагнути. Звичайно, що життєві ситуації з роками додають нам досвіду, чогось вчать і в більшості своїй ми губимо у тому досвіді дітей, що живуть у нас. Дітей, що вміють вірити щиро, не думаючи про наслідки; Дітей, які вміють вірити всупереч тому, що каже практичний досвід; Дітей для яких світ залишається великою таємницею і загадкою, яку цікаво пізнавати; Дітей, які роблять милі і добрі дурниці, не озираючись довкола із думкою: А що подумають оточуючі?
      І так як я казав на початку, не забуваючи про досвід, який ми набуваємо і розкладаємо по полицях, треба берегти в собі дитину, що додає нам енергії тоді, коли наш дорослий досвід стає безсилим.

      Reply

Добавить комментарий для Сірко Отменить ответ

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *