Продовження: Бус приїхав з запізненням. Оскільки в бусі (Фольксваген Транспортер) вже були люди, то виявилось, що бракує 1 місця. Та пані, що везла нас на роботу, взяла з собою свого сина. Щось вони довго думали, хто має сісти на підлогу, — напевно, сподівались, що на підлозі мав їхати хтось, хто платив 10 баксів за дорогу. Так, це нагло. В результаті, на підлогу сів син тієї аферистки, що везла нас на роботу. І то ще з такою умовою, що всі мінятимуться з ним – по черзі сідаючи на підлогу. Але, не сталось так як вона би хотіла – її син всю дорогу там сидів. В дорозі, аферистка почала розвивати тему, що поліція може оштрафувати нас, і щоб ми всі були готові заплатити за це ще по 10 баксів. ))

Я про себе рахував витрати: дорога 10 баксів, робота 10 баксів, штраф 10 баксів. Доїхали без штрафів, але була вже пізня ніч. Ми ще встигли поблудити, поки знайшли «наше» село. Але такой знайшли. Постало питання, де ми всі маємо переночувати. Аферистка побігла до польки, в якої вона минулого року працювала і домовилась з нею про нічліг. Спати нас поклали на підлозі в якійсь стодолі. Коли ми прийшли туди, то там вже спали люди. На диво, я заснув в таких умовах мов немовля.

Рано-вранці мене розбудила мама, що треба йти шукати роботу. Я припух.. Ще треба було залишити польці пляшку горілки за нічліг.. Залишили. Виходимо в село шукати роботу, яке знаходилося біля Кєльця, і називалось Порабки. Така промовиста і концептуальна назва… Село тягнеться повз одну пряму дорогу, а хати розташовані в ряд: по одному ряду з кожної сторони дороги. Йдеш по селі, і як бачиш когось біля хати, то питаєш чи не треба допомоги в зборі полуниць. Мамина сестра з донькою знайшли роботу швидше. Їм повезло: на обід щодня давали курячу лапку, полуниці збирали в кошички до такої лінії, від якої до кінця верху кошика ще 3,5-4см; і платили ці хазяї більше, ніж нам.

У нас все було сумніше: полуниці треба було збирати в кошик з таким собі верхом, що виступав вище за краї кошика. Платили менше на 20грош, а найголовніше, в того господаря полуниця була дрібна – бо мав старі рослини. Крім того, найкрупнішим є перший урожай, а ми на нього не встигли. Їсти давали журек з «єйком» і «кєвбасов». Кєвбаси мені в тому журеку не попадалось. Єйка відєл только в банє…»(с). Коротше, сліди єйка в журеку ледь-ледь прослідковувались. Хліба давали менше, ніж по пів-скибки кожному, тому постійно треба було просити ще хліба. Помитись в душі було подвигом, бо не всі могли то зробити. Потім полька трохи змягчилась, і в душ могло пройти більше людей.

Зранку треба було митись на дворі холодною водою зі шланга, там же і чистив зуби. Спали ми в хаті, де нам було постелено на підлозі. Перевзуття я не мав, та й і всі решта, хто там працював були у такому ж самосу становищі. «Робоче» взуття лежало великою купою в стодолі: підходиш до купи, примірюєш аби підійшов розмір – і вперед. В однієї працівниці на стопах ніг з’явились якійсь дрібні, і пару крупних міхурців з водою всередині, які потім я і різав їй(то ж ветеринар, млін). Просив господаряів купити 3 таблетки фурациліну, щоб приготувати дезінфікуючий розчин для ніг, але господарі не купили, бо «в Польщі такого нема і воно лише в совку»(с). А ще до того, як я помітив ці міхурі, то бачив як та молода вагітна жінка збирала полуниці в шкарпетках. До речі, інтелектом та дівчина була десь так з 18 століття. Та й я ще не знав, що то грибкове захворювання у неї, і передається воно через взуття. До речі, я собі теж таке на ногах привіз. Але пухирці були дрібні. Вони не свербіли, і довго я потім з тим боровся в Україні, гори свого взуття повикидав. Але повернемося до полуниць.

На третій день роботи я почав розуміти, що на «полуничному диханні» важко працювати. Це я вже в 2014 році від одного будівельника, який їздить в Польщу на роботу, дізнався, що збір полуниць є важчим аніж його робота на будові, і що він за три дні такого «полуничного раю» кинув це і повернувся. Я ж бо в ті часи думав інакше, і говорив собі: «Романе, так полуниці то ще не будова! А що б було, якщо б це була будова? Тому працюй!». Ну, я працював. Менше від усіх. Збирав по 37-42 кошички в день, коли передові дівахи могли і 70 кошичків зібрати.

Я почав рахувати свої заробітки при такому розкладі. Якщо відняти витрати на дорогу туди і назад, то мені виходило по 5 грн в день чистими.. В той час у нас в Україні на ринку так платили вантажникам. Я вирішив облишити такі заробітки. Але мама спинила: «ти все собі клопіт шукаєш! «Гострі кути» загостриш ще більше! А як працювати треба, то диви який! Легких грошей не буває!» Я погодився дотерпіти ці 20 днів. Поляк, в якого ми працювали, зібрав в усіх паспорти, аби в поліції мельдунки оформити. В ті часи треба було мати мельдунок, аби працювати в Польщі. Паспорти він не віддавав, аби люди не розійшлися. Підстраховувався так. Ось так день за днем я працював. Голод тамувався полуницями.

Через 15 днів в мене закінчились сигарети. А польські – дорогі, але всерівно вирішив купувати їх. Курив сигарети «Зубр». То така менша пачка, ніж зазвичай в сигарет є, а на смак – ремікс тогочасної нашої кам’янець-подільської (термоядер) «Прими», лише з тією різницею, що польські – з фільтром. Коротше, з витратами на польські сигарети, мені все рівно 5 грн в день залишалось. Ось так йшов час. Був я свідком того, як дорогою йшли українські жінки, а по дорозі гнав на велосипеді польський підліток. Обганяючи їх, він вигукнув: «Ставай раком, худоба».(с)

Бачив як ввечері польські кавалєри приставали до українок – так дуже по-хамськи. Одну з них підняли вверх, собі над головами, і так її на руках вертіли. Потім гасали по дорозі на «Жуку» (така малолітражка польська, типу як «Диво Матіз»), ставали під парканом, і вилізаючи на дах авта рвали черешні чи то вишні. По-сусідству, жила польська сім’я. Там була одна симпатична дуже дівчина, Йолькою її звали (Юля, короч). Легенда була така: в неї мама була українкою, а тато – поляком. Мама була пиячкою, і їх з татом кинула, та кудись щезла. Так вона з татом і росла. Разок я її кликав на вулицю, разок проводжав додому, бо вона боялася тих бушуючих на дорозі поляків. Файна така дууже. Але на 5 років молодшою була. Тож..

А взагалі-то, всі польки страшнуваті, якщо шо. Ззаду йдеш – то гарна така: і фігурка і волосся, а як оглянеться – батюшкі.. В останній день ми знайшли бус, який мав відвезти нас на кордон. Потім до нас в бус підсіли інші українці. Бус мав перше заїхати до Перемишля, бо то ближче по дорозі, а потім попрямувати кудись в сторону Корчової (там теж перехід є). Але в дорозі українці намовили водія перше їхати до Корчової. Я того не знав… В результаті, ми не встигли на автобус в Перемишлі, і прийшлось ночувати на ж/д вокзалі.

Вокзал був забитий такими як ми, ну і ще п’яними бомжами. Я виходив на вулицю курити, там блукало кілька молодих українців, які вважали що вони рекет. ) Один з них (главарь) підійшов до мене. Мене Хмельницький говір смішить дуже («оцЕ вчерА свєт пагас»(с)). Я їх вчислив по ньому. Зі мною з Хмельницького вчились люди в технікумі. Корочше, не вийде таким говором злякати, бо його серйозно сприймати не виходить.

На диво, вийшла чуть не дружня розмова. Потім підійшла основна маса цих «рекетирів». В нєпанятках їм прийшлось звалити кудись. Ось так, я в шкіряній куртці, джинсах, і мештах з відклеєною підошвою, яка трималась лише на п’ятці, чалапкав по калюжам в останній день в Польщі. Підошва так гарно підсікала з калюжі воду і направляла її всередину взуття, що холод перемишльської калюжної води тверезив напівсонний мозок відразу.Наранок вже був в Україні.

Зараз 2014 рік, а інтернет все ще рябить оголошеннями про платні послуги з працевлаштування на збір полуниць. Дивує, що свій своєму продає те, що гроша ломаного не вартує. Але, видно, попит є, раз оголошення такі виставляються. Полуниці, поле, ферма, м’ясо комбінат і будова (лише якщо ви сам не майстер) – то та ж тема, яку я вище описав в своїй розповіді про рабство в Порабках на «полуничному диханні».
Отже: привіз з «заробітків» зароблених 10 доларів, грибкове захворювання ступней ніг, великий запас вітамінів в організмі і море вражень. Це — 2000 рік був. Організм може на «полуничному диханні» працювати, але як довго — я не знаю. Але краще за ту «грань» не заглядати.

3 thoughts on “«Полуничне дихання» або як воно на полуницях в Польщі. Продовження

  • 07.10.2014 at 9:17 дп
    Permalink

    в блогпост мож вставити клапоть гугле-мап з точкою на Порабках.

    Reply
  • 30.10.2014 at 9:24 пп
    Permalink

    Дуже цікава і повчальна історія, тільки невелика к-сть людей має сміливість, бажання та час про це написати. Читав — просльозився, дуже повчально. КРАЩЕ ВЧИТИСЬ НА ЧУЖИХ ПОМИЛКАХ! Щиро дякую!

    Reply
  • 14.05.2015 at 8:05 пп
    Permalink

    «»»»Мене Хмельницький говір смішить дуже («оцЕ вчерА свєт пагас»(с)). Я їх вчислив по ньому. «»»» — ха)))) мене як Хмельничанина ці декілька слів найбільше потішили))) Хмельничан Франківський, Чернівецький, Тернопільський «говори» теж неабияк тішать))) та особливо Закарпатський — це взагалі окрема тема))) Проте прочитав статтю поспівчувавши автору згадав про свою поїздку в Пітєр в 2004 зразу після технікуму як кіт в мішку..))) майже так само поневірявся і так само «земляки» допомогли…. мав $300 в місяць мати та ледве 24 000 рублями отримав і то через місяць після того як приїхав з «заробітків»)))
    Їздив ще до російських друзів в Краснодар на три місяці в 2012 році але то більше відпочинок був ніж робота…. хоч і спали на надувних матрацах по обєктах де клали плитку але харчувались як хтіли і на морі були коли хотіли благо не далеко.. ніхто навіть не здогадувався що я українець тому ставились як до русскоо та скажу правду ставлення те було не ахті… якщо ми в приватних осіб в квартирах клали ванну чи туалет то відношення супер… а якщо на якомусь обєкті через прорабів і посередників то най мене помилують))) гроші неможливо викляньчити…. всі посередники армяни — русскими крутять як хочуть))) нам за метр плкладеної плитки 400 рублів — таджикам 150-200))) при тому що господарі в квартирах нам по 600-800 давали) ось такі заробітки… для різноробочих «поденка» 1000 рускими була… але там жуть) над тобою стоять і робиш абсолютно все що скажуть і до пізньої ночі хоч і не завжди допізна але ну їх на фіг такі гроші))) памятаю таджики шпаклювали двойном слоєм за 40 рублів метр… тоді в нас на Україні по 15-20 гривень здається було…
    Невеличкий відступ можливо від теми але про ті ж самі поневіряння в пошуках «довгої гривні» чи як там кажуть)))

    Reply

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *