Вероніка Горянська: + 2000 км

Забула вдома окуляри, добре що я фотограф, хоч вдома фотографії перегляну, та на відео побачу гори. Їхали на машині вночі, прикортіло, не дочекавшись заправки, йдучи раком світила нокією у підніжжя мінного поля, промінь був сантиметрів на 5 від екрану телефону.

Пройшла випробовування ночі, телефон-цегла врятував гігієну ніг. Гірше туалету на узбіччі тільки поле за туалетом. Попереду шлях довжиною з пів-України, залишаючи сотні кілометрів, музику що розчиняється в нічних ліхтарях туману, поглинає сон.

День перший катання на сноуборді (Жденієво). Гора крута як струнка дівоча талія і довга як багет з Ашану, на перший погляд непідкорена, і бугельний підйомник на якому багато разів падала під ноги тим хто на ньому втримався. Найскладнішим було піднятися, але він вартий швидкого спуску довжиною в одну хардкорну пісню. Вже з легкістю підіймалась на вершину. Але коли поруч юнак у фіолетовій куртці, то ноги сплелися в косу. Спочатку попросила його щоб він мене пнув трохи до входу на підйомник, потім він за мене підняв табличку до якої у мене пристрасть, у знак подяки я його збила посеред траси, так і познайомились, за знайомство з’їли снігу ще при падінні що потрапив у наші пащі.

Інші дні ми їздили в «Плай» кататись. Крісельний підйомник, бачу його вперше. Забігла одна, сиджу з бордом, притискаюсь до спинки, тримаюсь однією рукою, адже один невірний рух і я полечу додолу, метрів 20, і стану м’ясом з відрізаною кантом головою. Від таких думок відчувала, що моє тіло аж ніяк не розслаблене. Навпроти люди їдуть з поручнями, безпечно, а в мене такого наче немає, та назад повернутись не можу бо страшно. Як потім виявилося що поручень потрібно щоразу опускати. Такий підйомник нагадує швидкі побачення, цікаво було поспілкуватись з людьми з різних точок країни.

Термальні джерела в Косино, реально круто на природі взимку лежати в гарячій воді що парує, поруч оголені дерева та летить до рота сніг, а голову над водою гріє шапуня. Різниця температур в басейнах близько 40 градусів, в найхолоднішому 4*, коли після холодного в гарячий то відчувається на шкірі поколювання, наче в стакані з газованою водою. Пізніше голову висушив фен з дамською назвою «Валера», а шапку за хвилину сушка висушила, яка працює як соковитискач — шапка всередині, а назовні витікає брудний сік.

Мукачеве зимове більше сподобалось, ніж влітку, попри будній день, на пішохідній центральній вулиці грав музикант, падав сніг і коліна нюхали милі писки бездомних песиків. Безліч затишних двориків та незліченна кількість різних магазинів з назвою «абс», як виявилось, вони були й за межами міста. За одним із них поворот до замку «Сент Міклош» в якому художники ведуть реставрацію за свої кошти. Нас містично зустрів чоловік показавши замок, на світлі там економлять, ми розглядали інтер’єр при свічках, старовинні меблі та декор. Пройшли й таємним проходом усередині стіни. Поруч знаходиться замок Шенборна на території санаторію «Карпати» що побудований у романтичному стилі.

Потяг додому. З усіх можливих варіантів сусідів в плацкарті, в моїй купешці — бабульки. Деякий час в них втикала свої очі, з надією що є хтось веселий, з ким би можна було поспілкуватися. Пройшла весь вагон, дійшла до туалету, відчинила двері, вразилась, зачинила двері, щоб люди не думали, що я ненормальна і просто так ходжу. Присіла їсти свої ранкові бутерброди. Бабуся лежить під мною в рожевому, а навпроти — єдиний молодий хлопець, що на мене час від часу поглядав, у блакитному, напевно він на мене дивився, що я була у вухастій шапці. Та я не збиралась її знімати. Він в блакитній футболці, і в цьому вагоні всі в блакитному чи рожевому. Я також не випадково тут, мене сюди відсортували за кольором моїх шкарпеток. Знаючи, що мене ніхто крім мене самої не розважить у вагоні, я попросила польською мовою у провідника води на чай, з чого він зрозумів лише слово «вода».

Чи не спекотно мені в такому теплому кожусі, запитав провідник. Ні – відповіла я, мені стильно, промовила польською. Провідник побачив моє непорозуміле обличчя, адже я не готувалась до продовження діалогу. Зайшла в свою купешку посміятись, і бачу що хлопець в блакитному пересів трохи ближче, на вільне бокове місце. Йому років 18 на вигляд, й іноді, він крадькома спостерігає, як я підтанцьовую під музику, що в навушниках. В мене з’явився глядач. На зупинках вітала вхідних пасажирів, у відповідь мені щирі посмішки. Зрозуміла що хлопець, який на мене дивиться, не збирається знайомитись, то це мій вихід має бути. Стою я, щоб він мене не бачив, думаю як підійти, сором’язлива, але вже наважилась. Роблю впевнено крок вперед, але стрімко назад.

Друга спроба познайомитись була більш вдала, я сіла навпроти нього, і як пікап-майстер підкотила: «Чи знаєш як українською мовою буде слово «Храп»?». Це було актуально серед хропу у вагоні. Розговорились, у Хряпа і Хрюпа, що спали поруч, ми позичили гральні карти, поки вони міцно спали. Грали в дурня на присідання та віджимання. Карти поклали на місце, й одразу після цього, бабулька в рожевому прокинулась, і зачала сваритись, що ми її розбудили — голосно граємо наче. Якби вона ще знала, що ми її картами грали…

У Львові зайшли інші пасажири, і ми розійшлись. Я пішла лягати спати, і бабуся що спала під мною, люб’язно допомогла стягнути з мене штані. Нарешті, я зняла свою вухату шапку, бо неймовірно спекотно було, але всю ніч торкалась її лівою ногою.