Вокзал.

Вокзал… Переповнені потяги, зустрічі-прощання, а головне – непідробні, щирі емоції. Чекала потяг і думала. Про що? Не знаю. Думки мухами літали в голові, але конкретика була відсутня. Сумно покидати місто… А ще гірше визнавати те, що тут залишилось все найкраще – сім’я, друзі, Він.
Блукала поглядом, розглядаючи людей, колії, голубів. І тут відчула на собі чийсь погляд. Піднявши очі, побачила Його. Ще мить Він дивився прямо в очі, а тоді опустивши голову, зник у натовпі. А я стояла. І відчувала як ця потужна хвиля емоцій накриває мене з голови до ніг. Серце почало несамовито битись, пташкою вилітаючи з грудей. Хотілось так багато сказати або просто підійти і спитати як справи. І без упину дивитись в ці чудові, найгарніші в світі очі… Мабуть, до кінця життя. Бо саме їх вже скільки років бачила у снах, які потім ставали найприємнішим спогадом дня.
Він ніколи не був моїм. І ніколи не буде. Доля не чула моїх безмовних криків і самостійно, безнадійно малювала на полотні мого життя свої картини. Часом, вся в сльозах, корила себе за все несказане і незроблене. За те, що не така, якою Він хотів бачити. І всі пісні, які коли-небудь лунали з моїх вуст, були присвячені Йому. А ще молитви…
Думала, час лікує. Ба ні. Нічого подібного. Тільки ятрить цю рану в серці, яка ніяк не може загоїтись, бо час від часу якийсь злий геній зганяє нас в одне місце і я знову бачу ці очі. Незабутні, ніжні, щирі… Весь світ у них. Моя галактика – в його безмежних очах.
Автоматично показую квиток провіднику, сідаю на своє місце. Три години думок. І роки щирого кохання. А замість тисячі слів – привітання в соцмережах на день народження. Він завжди відповідав, що таких повідомлень Йому більше ніхто не пише, що вони завжди піднімають Йому настрій. І не розумів, що в тих кількох словах ховалось найсильніше почуття. А може й знав. Просто не хотів образити… Кожного дня я відслідковувала найменші зміни на Його сторінці, розпитувала у своїх “агентів” про перепетії Його життя. А ще читала Його статуси, присвячені іншій і уявляла, що була б найщасливішою людиною в світі, якби почула від Нього хоча б десяту частину таких слів.
Родичі, друзі і просто знайомі люди казали, що не можна жити минулим. Таки не можна. Але якщо це минуле – Він, то я просто не можу ним не жити. Скільки вистачить сил буду змирятися з думкою, що ніколи не відчую Його руку в своїй. Ніколи…

2 thoughts on “Вокзал.

  • 27.10.2012 at 5:27 пп
    Permalink

    Чудова історія…але не думаю що потрібно із цим миритися,потрібно боротись!

    Reply
    • 28.10.2012 at 3:44 пп
      Permalink

      якщо щиро кохана людина щаслива без тебе, то заради її щастя свої почуття відносиш на другий план в картині життя. це тяжко, боляче, нестерпно сумно і несправедливо. але від цього нічого не зміниться. краще, щоб був щасливий хоча б один, ніж обоє від відсутності взаємності.

      Reply

Добавить комментарий для Nika Karol Отменить ответ

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *